Галина Лозко (Україна),

доктор філософських наук, професор

Традиція і автентика в рідній вірі

як єдина альтернатива глобальному нью-ейджу

Доповідь на VІІІ Родовому Слов’янському Вічі

В Санкт-Петербурзі 2011.

І.

Традиція – (від лат. tradere – передавати; traditio – передача) – звичаї, світогляд і переконання, досвід, неписаний громадський закон, норми та манери поведінки, усталені уподобання, що склалися в народному середовищі історично, передаються з покоління в покоління та зберігаються протягом тривалого часу. Передача зазначених цінностей має свої особливості, які існують не стільки в сфері матеріального, скільки в сфері духовно-культурного та звичаєвого.

На основі поняття про цінність традиції виник Традиціоналізм – філософське вчення про збереження самобутніх етнокультурних, національних, історичних та релігійних традицій. Вперше як філософсько-релігійне вчення воно було сформульоване французьким мислителем Рене Геноном, який вважав, що сучасна цивілізація і суспільство є результатом поступової деградації та збочення першопочаткового традиційного ладу. Він відзначив і появу ідей ​​реставрації традиції, які свідчать про наявність людей, які вже відчувають потребу в чомусь такому, що відсутнє в сучасному світі, і вбачають можливість покласти край суспільній кризі тільки одним способом – через повернення до традиції.

До ідей Традиціоналізму в ХХ ст. зверталися італійський філософ Юліус Евола, голландсько-німецький лінгвіст, археолог, етнограф, засновник Аненербе Герман Вірт, румунський етнограф і релігієзнавець Мірча Еліаде, французький публіцист Ален де Бенуа, а також представники європейського руху Нових правих, польські філософи-традиціоналісти Ян Стахнюк і Атноні Вацик, український філософ, речник відродження рідної віри професор Володимир Шаян та ін. Хоча предтечами цього напрямку можемо назвати ще слов’янських просвітителів П.Й.Шафарика, Я.Коллара, Б. Трентовского, З. Доленгу-Ходаковського, М. Шашкевича та ін., які висловлювали подібні погляди ще століттям раніше.

Французький письменник Гійом Фай розмежував поняття традиція і Традиціоналізм, віддаючи перевагу саме традиції як сукупності цінностей, що передаються з покоління в покоління та утворюють каркас його колективної пам’яті. Він вважає, що сучасний американізм, культурна африканізація та ісламізація стирають історичну пам’ять. Тому боротьба за збереження традиції є основою збереження душі народу. Однак, Традиціоналізм, на думку Г.Фая, це інтелектуалізація традицій, які вже не живуть природнім життям як невід’ємна частина живої душі; вони стають музейним експонатом, мертвими предметами вивчення для учених – Традиціоналізм з’являється тоді, коли традиції умирають («За что мы сражаемся?»). З такої позиції виникає враження, що Традиціоналізм не потрібен взагалі. Відповідь на цю недоречність ми дамо у висновках.

Українська філософська думка приділяє багато уваги Традиції, що, на жаль, є маловідомим серед інших слов’ян через відомі причини. Тому я вважаю за доцільне познайомити з основними її ідеями. Наприклад, професор Володимир Шаян, зіставляючи сучасний йому фольклорно-етнографічний матеріал із записом Саксона Граматика про свято Світовида в Арконі, відзначив тотожність та довготривалість слов’янської традиції: «…Голова роду, поставивши Коляду на стіл дає родині те саме питання і дослівно [отримує] ту саму відповідь. Це ж добре відомий факт українським етнографам. А отже, такий традиційний елемент обряду записує Саксонець як елемент Богослуження в 1168 році! Ані наші прапредки не вчилися свого обряду із «Історії» Саксонця, друкованої у 16-ому сторіччі, ані Саксонець не студіював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах. Але обряд подібний! І записані Саксонцем слова є слово в слово подібні до тих, які ще й досі зустрічаються в обрядах початку 20-го століття. Несподівано для нас маємо тут точне датування обряду Великого Всенародного Єднання. Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ділили відтак між цілим народом і це було всенароднім причастям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, його ламали руками!» («Віра Предків наших»). Те саме пише В.Шаян про традиції храмобудівництва: «Очевидно, існували школи і традиція цього високого мистецтва будови святинь, що викликали високий подив тих варварів, які ці святині дощенту руйнували. Існували теж школи теології для [вироблення] стилю символічного зображення Божества, як наприклад, Чотириголового чи Триголового в Арконі і Штетині» («Найвища Святість»).

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, роздумуючи про роль традицій у збереженні нації, вважав, що нація повинна жити майбутнім, а не ставати заручником минулого. Водночас, відокремлюючи стратегію від тактики, він писав, що у межових часах нація не тільки йде за власною традицією, але також має силу на витворення нових традицій. Він підкреслював консерватизм і традиціоналізм українського націоналізму, його спільноєвропейське походження – давньоруське, готичне і барокове козацьке. Д. Донцов наполягав на ідеологічному зверненні до європейського консерватизму і традиціоналізму, до європейських ідеалістичних традицій: «"Мій край перед усім" – се девіза здорових націй світа, їх святий національний еґоїзм і – одна з перших девіз вашої організації» («Юнацтво і пласт». – Львів, 1928. – С.15. ). Він відрізняв активну й героїчну європейську традицію від пасивної споглядальної традиції Сходу: «Ідеал Окціденту – се культ успіху, перемоги в співзмаганню. Се його маркантна черта, що так ріжнить його від Орієнту» (Там само. – С.11.)

У ставленні до традиції Донцов суголосний з основними принципами Ф.Ніцше: «За традиції не сміє забувати жоден нарід, що хоче жити. Особливо той, що відроджується до нового життя. Бо правдиво сказав Ніцше, що лише там можливе воскресіння, де є могили: що вдихнути живу душу можна лише в уже готовий, хоч хвилево завмерлий організм, що завтра має лише той, хто мав вчора; що встати може лише нація, що має традицію» (Донцов Д. До старих Богів! // Літературно-Науковий Вістник. – 1922. – Ч.3. – С.259).

Д. Донцов був безкомпромісним в оцінці тієї великої шкоди, якої завдала Україні Російська і Радянська імперія: «Терор і блеф – ось ті кити, на яких тримався царат; ось ті кити, на яких тримається большевизм» (Донцов Д. Процес // Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Ч.5. – C.447). Знищення шляхетної провідної верстви нації – найголовніші втрати, які й сьогодні даються взнаки, коли йдеться про відродження рідної віри, про розуміння причин занепаду народу, про усвідомлення громадянами тієї негативної ролі християнства, яка спричинила деградацію слов’янських народів. Зрозуміти, що з нами відбулося, здатен далеко не кожен.

Будь-яким імперіям вигідно знищувати традиції поневолених народів – це аксіома. Ми впродовж кількох століть стаємо свідками безкінечних деїцидів етноцидів, геноцидів, лінгвоцидів та інших «зачисток територій» (див. «Антологія християнства»). Від нас приховують наші традиції, ідеї та думки, яких боїться супротивник, імперіаліст, християнізатор, глобалізатор. Наші святощі намагаються принизити, спаплюжити, обезцінити. Коли ж замовчувати ідеали, висловлені Д.Донцовим імперіалістам не вдалося, тоді євреї Людмила Димерська та Леонід Фінберґ звинуватили його книжку "Націоналізм" (1926 р.) в повторенні думок Гітлера з "Mein Kampf" (L. Dymerskaya and L. Finberg. Tne "Willful" Nationalism of Dmytro Dontsov and his Followers in Today's Ukraine // Antisemitism of the Ukrainian Radical Nationalists: Ideology and Policy. – Jerusalem, 1999. – P.12.). Таке звинувачення є абсурдним хоча б тому, що Д. Донцов уже досяг своєї  літературної зрілості й інтелектуальної глибини, коли  Гітлер ще був лише початківцем, а згодом, коли фюрер остаточно скотився до вульґаризації ідей консерватизму й традиціоналізму, Донцов ще майже 30 років продовжував боротьбу за утвердження героїчної традиції.

Справді, зрозуміти сутність того, що зробило з героїчної нації «рабів Божих», можуть лише нащадки славних Прадідів, які через генетичну пам’ять здатні збагнути увесь трагізм сучасної ситуації. Донцов писав: «Що дає силу і витривалість інтеліґенції інших народів? Інстинкт, що не вірить нічому, опріч власних очей, голос крови, що не дає себе збаламутити фразі. Та й ми не є вже такі бідні. Перегорніть старі книги старих традицій, а віднайдете в них тверду душу забутих предків, що в воді не тонули і в вогні сміялися, – що не знали духової розчавлености, ні маразму, ні кризи» (Донцов Д. Нині і Вчора // Літературно-Науковий Вістник. – 1931. – Ч.3. – С.255).

Оскільки внаслідок тисячолітнього християнського геноциду безпосередньої передачі язичницької традиції не відбулося, рідновірам доцільно наполегливо вивчати рідну філософську спадщину; засвоювати збережені або заново відкриті традиції своїх народів; передавати їх наступним поколінням у відроджених формах рідновірського Звичаю, героїчного чину, морально-етичних норм, природного світогляду; а також важливо – відкрито виступати проти свідомих викривлень, спрощення та спотворення справжніх рідних родових Традицій.

Якщо хтось закликає облишити критику християнства і лише відроджувати своє, то відповідь йому буде така: не зрозумівши смертельної ролі світових релігій, людство не зможе стати на шлях повернення до рідної віри.

Отже, сучасне вчення Традиціоналізму має дві основні концепції:

1) фундаментальна радикальна критика сучасного світу в усіх його негативних глобальних проявах, в тому числі нав’язаних світовими релігіями;

2) відродження й утвердження самої Традиції як етнозберігаючого феномену в рідних віросповідних громадах.

ІІ.

Автентика (від грецького: „Αυτος” – сам) – доказ авторського, оригінального походження, заснованого на першоджерелах. Автентичними вважаються оригінальні авторські твори, література, листування, щоденники, збережені в рукописах, першодруках тощо. До автентики також належать народні звичаї та обрядовість, вироблені самим народом впродовж тисячоліть. Автентичним вважаємо народне мистецтво, що поширюється лише від носія певної культури, що точно відтворює фольклорні зразки. Зі збільшенням світової кількості знань ступінь автентичності будь-яких культурних явищ і творів мистецтва стрімко падає.

Для повнішого розкриття поняття автентичності застосовуємо також слово оригінальність (наприклад, оригінальність стилю, способу чи техніки виготовлення мистецьких творів, оригінальність думки, ідеї тощо). Оригінальна ідея – це така ідея, яка ще ніколи й ніде не зустрічалася й раніше ніким іншим не була висловлена.

Чи притаманна автентичність сучасному мистецтву? Так, але й тут поняття автентичності означає оригінальний авторський стиль, техніку чи ідею, яку продовжують як традицію, що передається, або відтворюють цілком науковими методами, що мають загально визнану наукову методологію. Наприклад, у музиці автентизм пов’язаний із реконструкцією старовинних інструментів, музичних стилів минулого, вивченням і відтворенням виконавських прийомів. В Україні, наприклад, унікальним є відтворення неолітичної музики Мізинського оркестру (1970-ті рр.), виконання «Слова о полку Ігоревім» як кобзарської думи, реконструкція барокової музики, або музики Середньовіччя, яке спирається на наукову реставрацію автентичного виконавства тієї чи іншої епохи.

Автентичність означає безперечне визнання оригінальності явища або твору й протиставляється поняттю плагіат (від латинського: plagium – викрадення). Відома споконвічна істина, що оригінал завжди кращий за копію. Тому слідування цій народній мудрості повинно стати для рідновірів головним правилом, що межує з поняттям священного.

Порушення цього правила має вважатися образою рідних Богів, насамперед зневагою до Велеса, Бога мудрості та сокровенних знань, таємничих шляхів і кордонів. Особливо уважними слід бути тим рідновірам, які ще не мають достатнього досвіду, щоб зрозуміти, що поряд зі свідомим плагіатом існує й несвідомий, або неусвідомлений плагіат, що проявляється у привласненні ідей, які були десь почуті чи прочитані, причому пересічний громадянин і не ставить перед собою мету згадати першоджерело цих ідей. Нагромаджуючи певну інформацію з різних за походженням джерел, людина вибудовує своє власне еклектичне уявлення про будь-які явища нашого життя, в тому числі й про рідну віру. Саме це й стало для глобалізаторів психологічним підґрунтям стратегічної розробки нью-ейджу, який експлуатує щире прагнення людей повернутися до рідної віри. Пересічні громадяни, однак не знають, якою вона була і якою має бути, що дає змогу глобальним розробникам легко вводити в оману значну кількість людей, підмінюючи оригінальні духовні практики штучно створеними технологіями, які до того ж дають «бізнесменам від релігії» ще й значні прибутки.

ІІІ.

Нью-ейдж – (англ. New Age, буквально «нова ера») – еклектичний рух у релігії, культурі, а також у філософії й науці, що виник у 60-70-х роках XX століття спочатку в країнах Заходу.  Нью-ейджери переконані, що їхній новий світогляд синтезує увесь попередній релігійний досвід світу.

Нью-ейдж нахабно проникає в різні види суспільного життя, де спричинює створення нових релігій і «модернізацію» (читаймо спотворення) вже існуючих; нав’язує синкретичні та еклектичні філософські течії; пропонує псевдомедичны послуги (технології «оздоровлення», «чарівної» гімнастики, єдиноборств, програми фізичного відновлення організму, проведення колективних медитацій, тренінгів і програм «відновлення душевного здоров’я») тощо. Нью-ейдж присутній у художній та популярній літературі, музиці та піснях, образотворчому мистецтві й естетиці, фільмах, навіть у науковій (або псевдонауковій) і прикладній діяльності. Через різко занижений загальний інтелектуальний рівень суспільства пересічним громадянам буває дуже важко провести межу між справжніми витоковими цінностями і поверховими постулатами нав’язливої псевдокультури.

Між тим, офіційна думка не спроможна (чи не бажає) розкривати справжніх планів глобальної верхівки  щодо стратегічної програми «зомбізації» людства, і вказує цілком хибні причини появи цього руху. Слідом за «Вікіпедією» наука схильна вважати, що причиною нью-ейджу нібито є: «підвищення рівня базисної грамотності, розвиток засобів зв’язку, масової інформації й друкарства; часткове відкриття для західних читачів раніше малодоступних східних вчень; ослаблення тиску християнства й розвиток вільнодумства; розрив між науковим і містичним світоглядом, що виявився особливо гостро в XX столітті». Усі ці псевдопричини можна легко спростувати: «базисна грамотність» (навички комп’ютерних технологій та пошуку поверхової інформації) ще не означає інтелектуальної грамотності (володіння глибинною інформацією і вміння класифікувати, синтезувати, робити правильні висновки із засвоєних знань); інтерес до східних вчень існував принаймні понад три століття з перших спроб прочитання санскритських текстів європейцями і ніяк не позначився на християнській свідомості Європи; вільнодумство ж викорінювалося як колись, так і нині; так само й розрив між «науковим і містичним» світоглядом був і залишається актуальним завжди. Жодна з вказаних причин не конкурує зі справжньою причиною появи нью-ейджу – вказівкою «світової закуліси» модернізувати світові релігії, програми яких катастрофічно викриті й уже не відіграють своєї зомбуючої ролі.

Своє пояснення нью-ейджу дає й християнська церква: «это широко распространенное оккультное неоязыческое движение, основанное на определенной довольно свободно сформулированной идеологической базе» – пише в своїй фундаментальній праці «Сектоведение» російський єврей А. Л. Дворкін (http://lib.eparhia-saratov.ru/books/05d/dvorkin/sects/contents.html).

Фактично нью-ейдж не є виключно язичницьким, попри всю калейдоскопічність різноманітних вчень і практик (елементи християнства, юдаїзму, ісламу, індуїзму та ін.), він має спільний стрижень і внутрішню солідарність – він наскрізь глобальний, претендуючий на роль нової всеземної релігії, чергової «релігії всезагальної любові».

Досить промовистим є той факт, що спільним для всіх нью-ейджерів залишається окультизм, містицизм, спіритуалізм (контактерство), теософія, колективні медитації, певні пророцтва та «одкровення», віра в «голоси», які щось диктують, біолокацію організму, візуалізацію (матеріалізацію з допомогою уяви), екуменізм, використання уривків східних і єгипетських міфів, що віддалено можуть нагадувати давні релігійні практики, та насправді не мають з ними нічого спільного (як наприклад, кришнаїзм не є ведичною релігією, як це намагаються подати самі його адепти; або майже анекдотичний культ Ра, що ніколи не існував ні на берегах Волги, ні на берегах Дніпра).

До нью-ейджу належать різні за походженням, як східні не-християнські, так і західні нео-християнські напрямки, починаючи з «Таємної доктрини» О.Блаватської, Агні-Йоги Реріхів, вчення Мормона – до Саєнтологів, російського космізму, «Церкви Христа», харизматів, «Дітей Бога», «Великого Білого Братства», християнської йоги, секти Віссаріона, секти Іванова, Аум Сінрікьо в Японії, Вікка в Англії та США, а також Біле Братство в Болгарії, Као Дай у  В’єтнамі, старовіри-інглінги в Росії, секта Голякова, Рунвіра Л.Силенка в США та Україні, вчення Д.Кандиби, так зване «РВ РПВ», «Анастасійці», Свідомість Крішни, Бахаї та багато інших відірваних від справжньої традиції псевдовчень.

Нехай нас не лякає цей еклектичний калейдоскоп новосвітніх фантазій, бо ми маємо Ключ до його розпізнання. Оскільки знання Принципів є знанням самої сутності, тобто метафізичним знанням у справжньому сенсі цього слова, то доречно для наочності розглянути порівняльну таблицю основних положень нью-ейджу та рідної віри слов’ян, щоб довести їх принципову протилежність.

Як бачимо, хоча нью-ейдж частково й використовує деякі зі східних світоглядно-релігійних уявлень, однак його ідеологія ґрунтується на глобальних принципах і постулатах, які покликані перетворити людство в безликий, безнаціональний конгломерат, не здатний чинити спротив ніякому чужорідному втручанню в долю людства. Його доктрини привабливі лише для поверхових нездатних мислити людей. Вони спрямовані на виховання покірних рабів для глобального диктатора і є нічим іншим, як модернізацією або заміною вже досить застарілих світових релігій.

Рідна віра навпаки – сприяє відновленню генетичної пам’яті, формує національну самосвідомість і виробляє відпорність чужинським зазіханням на дух і душу народу. Ми вже не одноразово наголошували, що для рідновірів термін «неоязичництво» є неприйнятним і потрібно всюди й завжди відрікатися від цього нав’язаного нам терміну. Ми є спадкоємцями славетної духовної культури наших Предків і продовжувачами рідної Традиції. Ми не маємо нічого спільного ні з нью-ейджем, ні з ніякими іншими нео. Ми – традиціоналісти за своєю сутністю, і відродження нашої рідної віри ґрунтується на автохтонних і автентичних народних звичаях, обрядах, знаннях, практиках. Етнічна культура була і залишається полярною щодо всіляких глобальних мультирасових поп-культур.

ІV.

Як саме відроджувати рідну віру? Це питання ставив собі професор В.Шаян. Це питання ставили й інші мислителі. Відповідь на нього шукав ще на початку ХХ ст. й Рене Генон, хоча до язичницької концепції він так і не дозрів. Він вважав, що витоковою традиційною культурою європейців є цивілізація Атлантиди, але «сьогодні воскресити "атлантичну" традицію неможливо, так само, як неможливо стикнутися з нею більш-менш прямим чином. Тому будь-які спроби зробити це залишаться марними фантазіями. Тим не менш, наукове дослідження певних елементів, які увійшли до складу більш пізніх традицій, може становити значний інтерес, за умови, що при цьому будуть прийняті запобіжні заходи проти ілюзій, що можуть виникнути на цьому шляху. Але в будь-якому випадку такі дослідження ні в якому разі не здатні привести до повного відновлення традиції, яка абсолютно не пристосована до умов сучасного світу» («Криза…»). Зрештою він приходить до висновку: «Тільки через встановлення контакту з живими традиціями можна воскресити те, що ще здатне відродитися».

Я вважаю, що це саме стосується й концепції відродження слов’янської рідної віри. Ми повинні зберегти ті автентичні традиції, які відомі з фольклору та етнографії, відповідно очистивши їх від пізніших християнських ідеологем та інших нашарувань. Звірити їх із близькими традиціями індо-європейських народів, у тому числі й ведизму (або індуїзму), осмислити їх засобами сучасної філософії й передати народові в такому науково відреставрованому вигляді. Саме такою була й концепція нашого видатного мислителя, Великого Волхва Володимира Шаяна: рідна віра мусить бути осучаснена так, ніби вона еволюціонувала природним шляхом, вона має бути оновлена згідно вимог часу, однак міцно триматися витокової споконвічної традиційної основи.

Але, якщо якийсь новоявлений «пророк» почне стверджувати, що нібито й донині існують якісь стародавні язичницькі центри, «золоті скрижалі» чи спадкоємні волхви, діди, які нібито «посвятили» когось чи «передали відання», що вони й досі зберігають таємничі знання і неперервні язичницькі традиції, – ми маємо затребувати у таких фантастів реальних доказів, бо інакше  – їхні маніакальні доктрини мусять кваліфікуватися як справжнісінький нью-ейдж, а їхнє «відання» – як блеф, створений з релігійно-комерційною або політичною метою. 

Маємо зробити такі висновки:

1.     Традиціоналізм нам потрібен як сучасне філософське вчення про цінність традиції, її визначальну роль в самозбереженні й розвитку націй, її альтернативність щодо глобальної депопуляції народів.

2.     Відродження рідної традиції треба починати з найвищих Принципів, поступово проробляючи деталі (календар, обрядовість, мистецькі символи), вибудовуючи ієрархію зверху до низу – а це завдання здатна виконати тільки національно свідома інтелектуальна еліта.